Майбутня Олена Пчілка, Ольга Драгоманова, народилася 29 червня 1849 року в Гадячі на Полтавщині. Її батько, дрібний поміщик Петро Драгоманов, служив юристом при військовому міністерстві. Мав літературний хист — писав оповідання та вірші російською мовою, виховував у гуманістичному дусі своїх дітей. Михайло Петрович Драгоманов, старший брат Ольги, став відомим вченим, громадським діячем.

1866-го Ольга закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат Нельговської у Києві, де здобула ґрунтовні знання з літератури, опанувала німецьку та французьку мови. Ідеї, якими жила в той час громадськість Києва, захоплювали брата і сестру Драгоманових. Серед знайомих Михайла був і Петро Косач, який згодом став чоловіком Ольги, батьком Лесі Українки, її братів і сестер. Вони взяли шлюб 22 липня 1868 року в Хресто-Воздвиженській церкві села Пирогова Київського повіту. Через кілька днів подружжя виїхало до Новограда-Волинського (Звягеля), де після закінчення університету П. Косач одержав посаду голови з’їзду мирових посередників.

У 1870-х творча зоря Олени Пчілки тільки ще сходила над її життєвим горизонтом. 1875 року у співавторстві з Михайлом Драгомановим зроблено дослідження «Русские литературные общества в Галиции». 1876-го за підписом «О. П. Косачева» виходить друком грунтовна праця «Украинский народный орнамент. Вышивки, ткани, писанки». Планувала в Луцьку видати волинський збірник, написаний самими волинянами. Цей задум тоді не здійснився через брак коштів.

Зі спогадів дочки Ізидори Косач-Борисової: «Олена Пчілка сама кохалася в українському фольклорі, і в родиному житті її родини все насичене ним. Це замилування в українському народному мистецтві (піснею, орнаментом, різними українськими народними виробами, звичаями та ін.) перейшло від матері й до родин її дітей».

Її вулики

— Олена Пчілка — псевдонім, що мама придбала собі, як була ще зовсім молода, — свідчить Ізидора Косач-Борисова. — Тоді молоде подружжя (наші батьки) жили в Звягелі на Волині, там часом Ольгу звуть Олена, а що мама дуже захоплювалася збиранням етнографічного матеріалу (вишиванки, тканини), то батько наш казав, що вона як тая пчілка працює. Та й усе життя мама любила пчіл — ці комахи подобалися їй як символ невсипущої праці для загалу. Мама, де жила довгий час, то завжди заводила пасіку, хоча б 3—4 вулики, то не задля якоїсь там вигоди, просто їй подобалось спостерігати тую доцільну метушню комашок і сам буколічний вигляд вуликів.

Майже п’ятдесят літ трудилася Олена Пчілка на ниві української культури.

А крім того — двоє синів і чотири доньки, люди красиві, розумні, талановиті, пішли в широкий світ із Косачівського дому. «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, — і з певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? Може б стали, але хутчій, що ні (...). Власне я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, — щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому», — писала Олена Пчілка.

Із 1907 року Олена Пчілка — редактор і видавець журналу «Рідний край». Тут друкувались Леся Українка, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Надія Кибальчич, Степан Васильченко, Грицько Григоренко. Тут дебютували Павло Тичина і Максим Рильський.

Із 1908-го виходив додаток до «Рідного краю» — журнал для дітей «Молода Україна».

Для власних дітей вона була другом, порадником, суддею. «Мати — ні, це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її доля і її місце в житті не лише всіх нас, особливо ж Лесі, а й в цілому українському житті (...) розумніших за неї людей я знала мало, а, може, й зовсім не знала», — свідчила дочка Ольга Косач-Кривинюк.

1924-го Олену Пчілку запрошують на роботу в Академію наук УРСР, а через рік її обрано членом-кореспондентом академії. Коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна також зазнала переслідувань. І лише смерть врятувала її від Соловецьких таборів.

Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях.

Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах. Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець. За причетність до Кирило-Мефодіївського братства був ув’язнений і відправлений у трирічне заслання. Автор абетки української мови, що лягла в основу сучасного українського правопису, автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада», автор першого перекладу «Біблії» українською мовою і перекладів тринадцяти п’єс Шекспіра.

Григорій Грабович (Гарвардський університет, США) назвав П. Куліша рушієм і засновником новітньої української інтелектуальної, критичної думки та тих вимірів національної свідомості, які на ній будуються, і ключовою постаттю в становленні модерної української культури.

У той же час засвоєння творчої спадщини Куліша йшло з великими труднощами. Його постать ‒ яскрава, драматична, сповнена протиріч, як і той історичний час, в якому йому випало жити й працювати, оскільки тодішній процес становлення українського культурного поля та політичного життя був важким і складним. Інтеграція його в канон національної пам’яті відбувалася довго і зі значними перебоями, що було віддзеркаленням конфліктів і протиріч у самому новітньому українстві. Цілісна рецепція творчої особистості Куліша, якою б вона не була, – зокрема й негативною, і популістською (що передбачав і провокував сам письменник), –  є частиною історії української культури.

Знаменно, що під час загальнокультурного підйому в Україні 1920-х років саме творчість і постать Куліша привертала чи не найбільшу увагу чільних представників того – потім розстріляного – відродження України. Інтуїтивно і програмово вони відчували, що саме Куліш є центральною проблемою у становленні української ідентичності, у національному русі ХІХ століття, і що власне ця проблемність робить його і цей рух таким цікавим (Г. Грабович). М. Хвильовий зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента».

У радянській Україні ім’я Куліша було проскрибоване. У 1930–80-х його було затавровано як буржуазного націоналіста, а його творчість вилучено з наукового процесу. Видання творів Куліша й осмислення його творчості дослідниками українського зарубіжжя свідчить, що вони шукали відповіді на багато питань, які були заборонені в радянській Україні. Одне з питань, поставлених Кулішем, – як нам вийти зі стану колоніалізму. Так, професор Ю. Бойко-Блохін у представленій на виставці праці «Великий клясик української літератури П.О. Куліш» (Мюнхен; Чернівці, 1997, с.7–8) відзначає, що Куліш викликав суцільну настороженість у російських демократично-ліберальних колах, оскільки його образ як людини, лідера Кирило-Мефодіївського братства, у своїй основі заперечував існування Російської імперії. П. Куліш нагадував росіянам, що вони в культурній ділянці для розбудови імперії користувалися вже два століття українськими духовними силами, і це свідчило, на його думку, що коли росіянам у державі має належати політично-адміністративне керівництво, то легальний примат у культурному житті держави треба перекласти на українські кадри, для українців має бути забезпечене духовне життя. З цих думок він творив підгрунтя лібералізму, його етичний бік, тоді, коли в Росії лібералізм мав характер досить поверхової моди. Зі своєю етичною програмою Куліш ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, розуміння, але не знаходив їх – і ставав лицарем сумного образу,  новітнім Дон-Кіхотом.

Д. Чижевський підкреслював, що «внутрішню цілість і цілісність Куліша становила ідея України» (Нариси з історії філософії на Україні, Київ, 1992, с. 156). Ця ідея, попри всі суперечності сприйняття й відтворення світу письменником, надає внутрішньої єдності творчості Куліша. Головним атрибутом ідеї України  П. Куліша є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіночність». Куліш усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовнішнім, чужим, ворожим.

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 грудня (22 за старим стилем) 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д.І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К.П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О.В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 – 1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859 р.) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещєєв, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 – 1867 роках за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для «Колокола» матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями «Отечественных записок» М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857 р.). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість «Інститутка», що її письменниця почала 1858 року в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Рассказах из народного русского быта», «Інститутці».

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написане оповідання «Два сини» (1861 р.). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті та оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка», «Маруся»), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Петербург, 1862 р.). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: «Жили да были три сестры», «Червонный король», «Тюлевая баба», «Глухой городок».

Померла Марко Вовчок у 1907 році.

Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Губенко) – український класик сатиричної прози, письменник та новеліст, який народився у 1889 році на Сумщині в багатодітній сім’ї. Після закінчення початкової школи, а згодом двокласної школи, пішов навчатися до Київської військово-фельдшерської школи та працював за фахом у російській армії. Потім його перевели до хірургічного відділу лікарні, закріпленої за Південно-Західною залізницею. Майбутній письменник не мав наміру присвятити життя медицині, а тому під час роботи у лікарні вчився й склав екстерном екзамен за гімназію. У 1917 році Остап Вишня пішов вчитися до Київського університету, але швидко покинув освіту й вирішив працювати журналістом та писати тексти. Також був мобілізований до Армії УНР, де в медичній сфері зробив швидку кар’єру. Це й стало причиною першого багатомісячного арешту.

Почав Остап Вишня свій літературний шлях із сумнозвісних фейлетонів, а з квітня 1921 року, коли він став одним із членів колективу «Вістей ВУЦВК», розпочався активний творчий період. Твір «Чудака, їй-богу!» вперше був опублікований під славнозвісним творчим псевдонімом. Також Остап Вишня активно брав участь у діяльності літературних об’єднань «Гарт» та «Плуг», зокрема в редагуванні та організації спільно із Василем Елланом-Блакитним перших номерів журналу, який мав назву «Червоний перець». З 1933 до 1943 перебував у ГУЛАЗі, звідки його з політичних мотивів витягнув Сталін для боротьби із націоналістами, які стверджували, що «улюбленця цілої України закатувала Москва».

Творчий період після концтабору був дуже складний для письменника, адже доводилося приховувати справжню сатиру. Остап Вишня створив образ героя-оповідача, дотепного та мудрого, але такого, який міг би вколоти. Та все ж сумного. У 1955 році він був реабілітований. Також Остап Вишня створив власний жанр – усмішку. Він не був проти фейлетону, але гумористу подобалося мати щось ближче та рідніше. Його «Вишневі усмішки» стали значним внеском до сатиричної літератури та жартівливого жанру загалом в Україні, який розпочали його попередники – Лесь Мартович, Іван Франко і Тарас Шевченко. Окрім того, він не цурався антирелігійних анекдотів у ранніх творах 1920-тих років. Також його називають автором крилатої фрази «У вагоні Директорія, під вагоном територія…». Помер Остап Вишня у 1956 році.